Жило-було у горах джерело, кришталево чисте, мов перша сльоза радості. Воно било з-під каменю, де колись упала крапля найчистішої любові. І з того часу це джерело було сакральним — з нього текли потоки, живили дерева, квіти, людей і навіть думки.

Одного дня до джерела прийшли люди з мірками, компасами і картами. Вони не пили воду. Вони не слухали, як співає вона в камінні. Вони запитували:

— А куди вона тече?

— А кому дістанеться найбільше?

— А чи можна це направити в наше місто, в наші поля, в наш дім?

Вони хотіли керувати потоком, як наче то їхнє право.

Вони будували канали, шлюзи, греблі, і любов, що текла сама, що обирала свій шлях — тепер потекла туди, куди наказали.

Але потік почав втрачати силу. Він ставав мутним, важким, як сльози, які ніхто не хотів бачити. І тоді хтось запитав:

— Чому вода більше не цілюща?

— Чому квіти в’януть?

— Чому серця сухі?

Але ніхто не озирнувся назад. Ніхто не пішов до джерела. Вони забули, що любов — не в тому, куди вона йде, а в тому, звідки вона народилась. Вони перестали дякувати серцю, що перше відчуло. Перестали шанувати початок. І почали боротися за напрямки.

Тоді джерело заснуло.

І тільки одна дитина, чиста серцем, знайшла той камінь, доторкнулась — і воно знову заплакало любов’ю. Бо вона не хотіла нічого направляти. Вона хотіла просто дякувати тому, хто збудив любов. І тоді вода знову заспівала.

Мораль

Любов — це не стріла, яку треба направити.

Любов — це джерело, яке треба впізнати, прийняти, берегти.

Бо коли ти не бачиш, звідки вона прийшла, ти не знатимеш, куди йти.